Губенко Тихон Павлович
| *Губенко Тихон Павлович | |
 Тихон Губенко | |
| Ім'я при народженні | Тихон |
|---|---|
| Дата народження | 25 серпня 1896 р. |
| Місце народження | м. Конотоп |
| Помер | 8 квітня 1971 р. |
| Поховання | Личаківський цвинтар |
| Громадянство | УРСР |
| Національність | українець |
| Alma mater | Київський політехнічний інститут |
| Дата закінчення | 1927 р. |
| Галузь наукових інтересів | регулювання швидкості та гальмування індукційних машин, векторні діаграми синхронних машин |
| Науковий ступінь | доктор технічних наук |
| Дата присвоєння н.с. | 4 лютого 1956 р. |
| Вчене звання | професор |
| Дата присвоєння в.з. | 1950 р. |
| Почесні звання | Заслужений діяч науки і техніки Узбецької РСР |
| Державні нагороди | відзнаки і грамоти СРСР |
Тихон Павлович Губенко – український науковець, видатний вчений у галузі електричних машин і електроприводу.
Коротка біографія і професійна діяльність
Народився 25 серпня 1896 р. у м. Конотоп Сумської області в сім’ї робітника-слюсаря конотопських залізничних мастерень. У 1906 р. закінчив церковно-парафіяльну школу ім. М. В. Гоголя.
У 1913 р. із золотою медаллю завершив навчання у Конотопському комерційному училищі. Цього ж року вступив до кораблебудівного відділення Санкт-Петербурзького політехнічного інституту, та навчання довелося припинити через хворобу.[1]
У 1914 р. Тихона знову прийнято до Петроградського політехнічного інституту на електромеханічне відділення. Навчання знову було перервано у зв’язку з призовом до армії у 1916 р. Демобілізований у травні 1918 р. у званні прапорщика.[1]
З серпня 1918 р. працював у видавничому відділі Дніпровської спілки споживчих товариств на посадах коректора, старшого коректора і заступника завідувача відділу.
Упродовж 1920–1921 рр. – учитель і завідувач Паволочської трудової школи.
З осені 1921 р. – районний технік-інструктор при Сквирському відділі народного господарства.
Від 1922 р. продовжив навчання вже в Київському політехнічному інституті (КПІ), яке завершив 01.04.1927 р. Цього ж року отримав посаду молодшого викладача, потім – доцента кафедри електричних машин.
Заарештований і засуджений військовим трибуналом Київського округу (грудень 1930). Звільнений у липні 1931 р., згодом – реабілітований.
Працював на посаді старшого інженера абонентної служби в Харкові (1931). Цього ж року перейшов у Харківський електротехнічний інститут (ХЕТІ). З 1932 р. – виконувач обов’язків завідувача кафедри електрообладнання промислових підприємств Харківського електротехнічного інституту. У 1935 р. – професор цієї кафедри.
З 1938 р. – виконувач обов’язків завідувача кафедри у Середньоазійському індустріальному інституті (тепер Національний університет Узбекистану імені М. Улугбека).
Під час Другої світової війни – на громадських засадах начальник Проектного бюро металургійного заводу «Узбексталь» у м. Беговат. З 1941 по 1947 рр. – член Президії і вчений секретар Ради Узбецького Науково-інформаційного технічного товариства. За сумісництвом – професор кафедри Ленінградського електротехнічного інституту (1942–1944). У 1944 р. вченому присвоєно звання «Заслужений діяч науки і техніки Узбецької РСР».
Упродовж 1945–1947 рр. – на посаді професора і завідувача кафедри Ташкентського авіаційного інституту. За сумісництвом – завідувач сектора промислової енергетики Енергетичного інституту АН УзРСР.[2]
З вересня 1947 р. переведений до Львівського політехнічного інституту (ЛПІ) на посаду завідувача кафедри електричних машин.[1] Кандидатську дисертацію «Динамическое торможение индукционных машин» захистив у 1949 р., 18 березня 1949 р. ортимав науковий ступінь кандидата технічних наук. У 1950 р. затверджений професором кафедри електричних машин і апаратів (однієї із витоків кафедри електромехатроніки та комп'ютеризованих електромеханічних систем).
Захист докторської дисертації «Индукционная машина в тормозном режиме» відбувся у Московському енергетичному інституті 25 листопада 1955 р. Після захисту, у 1956 р., отримав науковий ступінь доктора технічних наук.[1]
Упродовж 1956–1959 рр. – декан енергетичного факультету ЛПІ. Був науковим консультантом (з 1947 р.) лабораторії автоматики і автоматизованих електроприводів та машинознавства (НДЛ-4), яка внесла значний вклад в автоматизацію процесів буріння і нафтобудування.
Під керівництвом вченого підготовлено 40 наукових працівників, 34 із них – для Львівського політехнічного інституту. Кафедра, очолювана Тихоном Павловичем, стала однією із провідних в інституті. Науковець був депутатом Львівської міської ради.
Помер 8 квітня 1971 р. Похований на Личаківському цвинтарі.
Нагороди
Почесна грамота Президії Верховної Ради УзРСР (1944) – за роботу в області електрообладнання оборонних промислових об’єктів; звання «Заслужений діяч науки і техніки Узбецької РСР» (1944) – за видатний вклад у розвиток енергетики і електропромисловості Узбекистану; грамота Республіканського комітету союзу вищої школи і наукових установ УзРСР (1949) – за участь у проектуванні металургійного комбінату; інші відзнаки СРСР.[1]
Наукова діяльність
Напрям наукових досліджень – регулювання швидкості та гальмування індукційних машин, векторних діаграм синхронних машин.
З 1949 р. вчений розпочав розробку важливої проблеми – автоматизації процесів буріння нафтових свердловин. Досягнуті суттєві результати, занотовані у наукових статтях, доповідях на всесоюзних конференціях з автоматизації буріння.
Розробив метод колових діаграм для одержання механічних характеристик індукційних двигунів, конструкції автоматизованого електроприводу для буріння свердловин.[3]
Для дисертацій, що захищені під його керівництвом, характерні актуальність і високий науковий рівень. Тихон Губенко створив власну наукову школу, досліджуючи різні режими електричних машин (тормозні режими індукційної машини, теплові режимів, перехідні режими при ударному збудженні), складних систем автоматичного регулювання, що включають ланцюги з розподіленим параметрами та ін.[1]
Автор понад 100 наук. робіт і понад, зокрема: «Торможение индукционного двигателя при помощи синхронного возбуждителя» (1941); «Побочные потери при вращательном бурении нефтяных скважин» (1953); Неискажение симметрии стартерной обмотки индукционной машины» (1955); «Геометрическое место токов индукционных машин» (1955).
Автор 8 свідоцтв на винаходи, зокрема: «Устройство для торможения и реверсирования асинхронных двигателей» (1947); «Устройство для автоматической подачи электрода при дуговой сварке» (1947); «Ваттгониограф – изобретения для снятия угловой характеристики синхронных машин автор» (1961).[1]
Примітки
- ↑ 1,0 1,1 1,2 1,3 1,4 1,5 1,6 Архів Національного університету «Львівська політехніка». Відділ кадрів. Ф. Р-120. Спр. 135.
- ↑ Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» 1844–1994 : біогр. довід. Львів : Вид-во Держ. ун-ту «Львів політехніка», 1994. С. 44–47.
- ↑ Енциклопедія сучасної України
