Відмінності між версіями «Львівський політехнічний інститут»
| (Не показано одну проміжну версію цього користувача) | |||
| Рядок 86: | Рядок 86: | ||
У 1970–1980-і роки при вмілому керівництві СПКБ тогочасного начальника В. Лясковської бюро отримало статус підрозділу з правами проектної організації. До скарбниці архітектурної неповторності м. Львова увійшли такі роботи СПКБ, як Палац спорту «Спартак» (нині — «Україна») по вул. Мельника, танцювально-концертний зал «Романтик» у парку ім.Б.Хмельницького, навчальний корпус з їдальнею Академії мистецтв (вул. Кубійовича) та інші. | У 1970–1980-і роки при вмілому керівництві СПКБ тогочасного начальника В. Лясковської бюро отримало статус підрозділу з правами проектної організації. До скарбниці архітектурної неповторності м. Львова увійшли такі роботи СПКБ, як Палац спорту «Спартак» (нині — «Україна») по вул. Мельника, танцювально-концертний зал «Романтик» у парку ім.Б.Хмельницького, навчальний корпус з їдальнею Академії мистецтв (вул. Кубійовича) та інші. | ||
| + | |||
| + | == Використані джерела == | ||
| + | |||
| + | Презентаційне видання «Національний університет «Львівська політехніка». Еліта держави» (ТОВ «Видавничий центр «Логос Україна», 2008). ISBN 978-966-1581-02-8 | ||
| + | |||
| + | Музей історії Львівської політехніки. Нарис-путівник. /За науковою редакцією Анни Кос. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2005. | ||
Поточна версія на 16:26, 25 жовтня 2013
| Львівський політехнічний інститут | |
| Дата заснування | 1939 |
|---|---|
| Дата ліквідації | 1993 |
| Причина ліквідації | Реорганізація |
| Попередник | Львівська політехніка |
| Наступник | Державний університет «Львівська політехніка» |
Загальна інформація
У 1939 році Львівську політехніку реорганізували у Львівський політехнічний інститут (ЛПІ). У ньому запрацювало шість факультетів: енерго-машинобудівний, електротехнічний, хіміко-технологічний, архітектурно-будівельний, шляхово-водний та сільськогосподарський. 1940 року створили сьомий факультет — лісовий. В інституті функціонувало 79 кафедр, на яких працювали 395 викладачів. Навчальний заклад фінансувався з державного бюджету СРСР. У грудні 1939 р. директором інституту призначили колишнього директора Київського трамтресту М. Садовського, його заступником — професора В. Круковського.
Роботу інституту перервав напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. У головному корпусі за часів окупації був розташований шпиталь. У ніч проти 4 липня 1941 р. на Вулецьких пагорбах розстріляли десятки вчених, серед них і професорів Політехніки — С. Пілята, В. Стожека, В. Круковського, К. Вайгеля, А. Ломніцького, Р. Віткевича. 26 липня у підвалах гестапо загинув професор К. Бартель.
У квітні 1942 р. у приміщенні нинішнього корпусу № 14 окупаційна влада дозволила проводити за обмеженою програмою так звані «Технічні фахові курси» за деякими спеціальностями. Заняття вели переважно колишні викладачі Львівської політехніки.
Після вигнання гітлерівців зі Львова (27 липня 1944 р.), 28 серпня відновив роботу Львівський політехнічний інститут. Його директором призначили колишнього заступника директора Московського інженерно-економічного інституту доцента Стефана Ямпольського. В інституті організовують навчальну частину й деканати семи факультетів — тих,що існували напередодні війни. Перший повоєнний навчальний рік розпочався в руїнах: потребувала відновлення навчально-лабораторна база, необхідно було забезпечити студентів посібниками та підручниками.
У жовтні розпочали навчання 438 студентів на перших-четвертих курсах. Зарахування на факультети проводили й протягом навчального року, тож у 1944–1945 н. р. студентів було вже 1013 осіб. Відновлення навчального процесу в умовах воєнного часу супроводжувалося ґрунтовною реорганізацією структури та майже повною заміною професорсько-викладацького складу. Треба було відроджувати науковий потенціал. У перші післявоєнні роки у Львівському політехнічному інституті виявили бажання працювати видатні вчені із навчальних закладів України та Росії: академіки В. Сельський, Г. Савін, О. Харкевич, професори К. Карандєєв, Г. Погодін-Алексєєв, Г. Кияниця, А. Занько та інші. До серпня 1945 р. інститут поповнився понад сотнею викладачів — переважно кандидатами та докторами наук.
У листопаді 1945 р. наукова громадськість відзначила сторіччя заснування Львівського політехнічного інституту (у зв’язку з воєнними діями відзначення перенесено із 1944 року на 15 листопада 1945 р.).
На початок 1945–1946 н.р. інститут мав у своєму розпорядженні 9 навчальних корпусів, у яких розташувалися 43 аудиторії, 35 лабораторій, 8 спеціалізованих музеїв і 40 кабінетів. Навчально-виробнича база факультетів забезпечувала, хоч і не без труднощів, нормальне проведення занять.
В грудні 1944 р. створено нафтовий факультет та ліквідувано факультет шляхово-водного будівництва, а з хіміко-технологічного виділено харчовий. У 1945 р. архітектурно-будівельний факультет перейменували на інженерно-будівельний, а в січні того ж року створили геодезичний факультет. У 1945–1946 н.р. енергомашинобудівний факультет розділили на два — енерго-машинобудівний та механічний. У 1946 р.на базі лісового й сільськогосподарського факультетів Львівської політехніки організували Львівський сільськогосподарський інститут. У 1947 р. харчовий факультет об’єднали з хіміко-технологічним,а енергомашинобудівний — з механічним. У 1950 р. в інституті відкрито вечірній факультет для підготовки спеціалістів без відриву від виробництва.
В 1950–1951 н. р. відкрито факультет технології цементу. Нафтовий факультет поділено на три: гірничопромисловий, геологорозвідувальний (з приєднаним геодезичним факультетом) і нафтовий. У 1952 р. відкрито радіотехнічний факультет (який у 1960 р. перейменовано на факультет радіотехніки та автоматики). У 1954 р. механічний факультет поділяють на два — теплоенергетичний і механічний. У 1956 р. електротехнічний перейменовують на енергетичний, а в 1959 р. геологорозвідувальний факультет реорганізовують в геодезичний. У березні 1962 р. енергетичний факультет поділено на енергетичний і електромеханічний; механічний — на механіко-технологічний і механіко-машинобудівний; факультет радіотехніки й автоматики — на радіотехнічний та автоматики й електровимірювальної техніки (то ж року перейменовано на факультет автоматики і напівпровідникової електроніки). У 1964 р. цей факультет поділяють на два — автоматики й електрофізичний. У 1965 р. відкривають інженерно-економічний факультет. У 1967 р. хіміко-технологічний факультет поділяють на два — хіміко-технологічний та технології органічних речовин.
Наприкінці 1950-х років створено мережу філій інституту. Для наближення навчального процесу та підготовки спеціалістів до виробничих потреб промислових регіонів філії ЛПІ були відкриті у Дрогобичі (1959 р.), Тернополі (1960 р.), Івано-Франківську (1960 р.), Луцьку (1971 р.). Згодом філії виокремлять у самостійні вищі навчальні заклади.
На початок 1970-х років інститут налічував 14 факультетів: енергетичний, електромеханічний, радіотехнічний, автоматики, електрофізичний, механіко-технологічний, механіко-машинобудівний, інженерно-будівельний, хіміко-технологічний, технології органічних речовин, геодезичний, інженерно-економічний, а також вечірній та заочний (відкритий у 1956 р.), філію в Тернополі, загальнотехнічний факультет у Дрогобичі та Львівсько-Волинський факультет. У 1971 р. був реорганізован інженерно- будівельний факультет, унаслідок чого утворився теплотехнічний, поновив діяльність архітектурний факультет.
Із 1961 р. інститут почав готувати спеціалістів для зарубіжних країн. У 1965 р. в ньому навчалося вже 211 осіб із 17 держав.
У грудні 1963 р. ректором ЛПІ став Григорій Денисенко (1919–1998) — політехнік, людина надзвичайно енергійна й дієва. Він запам’ятався, як «Великий будівничий».
Зростання кількості студентів, збільшення числа спеціальностей вимагало розширення навчальних площ і приміщень наукової й соціальної сфери, тому керівництво ЛПІ взяло курс на формування нового навчального комплексу інституту. Його початок поклало спорудження в 1962 р. обладнаного сучасним устаткуванням корпусу № 8 — проблемної хімії (архітектор М. Микула). У 1963 р. ЛПІ передають будинок сільськогосподарського інституту (корпус № 3). За проектами СПКБ будується навчальний комплекс Політехніки. Так у 1965 р. здано в експлуатацію навчальний корпус № 1 з актовим залом на 1000 місць, за активної участі архітекторів Р. Липки, А. Рудницького. У наступні роки почергово вступають у дію: 1971 р. — корпус № 4 з бібліотекою (П. Мар’єв); 1972 р. — корпус № 5 (М. Консулова, В. Голдовський, Г. Рахуба); корпус № 2 (І. Русанова) та в 1975 р. — комбінат харчування (І. Петришин, В. Кравцов).
У 1971 р. Г. І. Денисенка призначили ректором Київського політехнічного інституту, а Політехніку очолив Михайло Гаврилюк (1932–2006). Він успішно продовжив зміцнювати та розвивати наукову та матеріально-технічну базу Львівського політехнічного інституту, який став визначним науковим центром. 14 загальносоюзних та 2 республіканські галузеві лабораторії виконували роботи у сферах приладобудування й машинобудування, хімії та хімічної технології, економіки та організації будівництва.
В 1972 р. закінчили будівництво спального корпусу в спортивно-оздоровчому таборі «Політехнік-1» у м.Алушта, який почав працювати ще з 1956 р. Функціонували бази відпочинку для студентів і викладачів у с.Морському (Одеса) та с.Славському в Карпатах. Розбудовувалося й студентське містечко. До гуртожитків №7 (1955 р.), №9 (1956 р.), №5 (1960 р.), №3 (1964 р.), №4, №10 (1968 р.) долучились гуртожитки №6 (1971 р.) і № 11(1972 р.), що дало змогу розмістити понад 8 тис. студентів. Проекти цих об’єктів створювались у СПКБ.
1975 року було запроваджено систему науково-дослідної діяльності студентів, проведення наукових студентських семінарів. У навчальному процесі широкого використання набули технічні засоби, швидкими темпами впроваджували обчислювальну техніку. У 1985–1986 н.р. ввели в навчання розділи із системи автоматизованого проектування (САПР). Вдосконалення зазнала й обов’язкова виробнича практика студентів,практиканти були безпосередніми учасниками виробничого процесу, вчилися керувати виробництвом. Велике значення в інституті надавали комп’ютеризації.
У 1980-х роках ЛПІ став потужним навчально-науковим та виробничим комплексом. Випускники інституту працювали майже на всіх великих виробництвах України та Радянського Союзу. Тоді на 14 факультетах та у філіях ЛПІ навчалося близько 25 тис. студентів, готували фахівців із 50 спеціальностей. У 1986–1987 н. р. лекції читали 1412 викладачів, з яких 59 — доктори наук, професори, 752 — кандидати наук, доценти. З 1988 р. в інституті функціонувало 72 базові кафедри; 65 науково-дослідних лабораторій, серед них — 18 галузевих.
Наприкінці 1987 р. активізувалися давні демократичні традиції Львівської політехніки. Поступово впроваджувалася виборність керівного складу інституту (зокрема, вибори проректора із заочного й вечірнього навчання).
У грудні 1988 р. було створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка (згодом «Просвіта»). Невдовзі на його базі створили осередок Народного руху України.
Наука в ЛПІ
Упродовж 1945–1946 н.р. учені ЛПІ виконали 700 робіт, спрямованих на вдосконалення будівництва, з них 50 — для будівництва газомагістралі Дашава–Київ, надали різноманітну науково-технічну допомогу 162 підприємствам й установам.
Наприкінці 1945 р. з групи ентузіастів-інженерів у ЛПІ створили Науково-дослідний інститут електронної вимірювальної та обчислювальної техніки — НДКІ ЕЛВІТ. Вимога першого наукового керівника академіка О. Харкевича — максимально висока якість створюваних виробів — стала девізом і принципом роботи, який підтримували і наступні керівники, зокрема професор Б. Швецький, академік І. Вишенчук. У 1960-х роках вчені НДКІ ЕЛВІТ створили перший у тодішньому Радянському Союзі серійний цифровий вольтметр В7-8.
Збільшилась кількість науковців з українського середовища. Серед них — О. Г. Базилевич, Ю. Т. Величко, Є. Ф. Замора, Й. А. Захарія, В. О. Кочан, Р. С. Курендаш, М. Г. Максимович, М. В. Медвідь, К. Н. Михалевич та багато інших, які згодом чимало зробили в царині науки.
Важливу роль у підготовці науковців відіграла аспірантура. Набір до неї збільшувався з року в рік (у 1950 р. навчалося 13 аспірантів, а в 1960 році — 40). Керівником Львівського політехнічного інституту, 24 червня 1953 р. призначили Миколу Максимовича (1914–1981).
У 1959 р. на базі будівельного факультету одним із перших у СРСР почало діяти СПКБ — студентське проектноконструкторське бюро (нині ПКО «Політехніка»). До його структури входив архітектурно-будівельний відділ, а пізніше — радіотехнічний, метрологічний, автоматизованих систем управління. Головною метою створення СПКБ було залучення студентів до практичного проектування.
Для подальшого розгортання науково-дослідної роботи в 1958 р. створили нові дослідні лабораторії: автоматизації технологічних процесів у машинобудуванні, штучних дубителів і допоміжних продуктів для легкої промисловості, ливарного виробництва, скляних високовольтних ізоляторів. Спільними зусиллями кафедр органічної хімії й органічного синтезу, фізичної хімії та кафедри технології нафти і газу було створено комплексну проблемну лабораторію. У 1964 р. почали функціонувати дві науково-дослідні лабораторії: переробки і використання пластмас у народному господарстві; застосування вібраційної техніки в машинобудуванні та приладобудуванні. В 1966 р. введено в дію чотири галузеві лабораторії: електровимірювального приладобудування й обробки інформації (керівник — професор Б. Й. Швецький); економіки й організації галузевої промисловості (професор В. Й. Бородкін); електробуріння (професор Т. П. Губенко); дослідження атмосферних впливів на геометрію вимірювання (професор М. К. Мигаль).
У двох проблемних лабораторіях за п’ятьма науково-технічними програмами проводили наукові дослідження в галузі синтезу нових мономерів, а також біологічно активних сполук, фізико-хімічних основ і технології вирощування ниткоподібних монокристалів.
У 1970–1980-і роки при вмілому керівництві СПКБ тогочасного начальника В. Лясковської бюро отримало статус підрозділу з правами проектної організації. До скарбниці архітектурної неповторності м. Львова увійшли такі роботи СПКБ, як Палац спорту «Спартак» (нині — «Україна») по вул. Мельника, танцювально-концертний зал «Романтик» у парку ім.Б.Хмельницького, навчальний корпус з їдальнею Академії мистецтв (вул. Кубійовича) та інші.
Використані джерела
Презентаційне видання «Національний університет «Львівська політехніка». Еліта держави» (ТОВ «Видавничий центр «Логос Україна», 2008). ISBN 978-966-1581-02-8
Музей історії Львівської політехніки. Нарис-путівник. /За науковою редакцією Анни Кос. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2005.
