Львівський таємний університет
| Львівський таємний університет | |
| Абревіатура | УТУ |
|---|---|
| Дата заснування | 1921 рік |
| Засновники | Наукове Товариство ім. Шевченка, Львівська політехніка |
| Дата ліквідації | 1925 рік |
| Причина ліквідації | утиск влади |
| Ректор | перший ректор В. Щурат |
Львівський таємний університет — український нелегальний вищий навчальний заклад заснований у липні 1921 року у відповідь на заборону права здобувати вищу освіту студентам українського походження, який існував до 1925 року.
Історія створення
В серпні 1919 року було оголошено про те, що на навчання до Львівського університету (перейменованого на Університет Яна Казимира) будуть допущені тільки громадяни Польської держави, які виконали свій військовий обов’язок у лавах польської армії, а також громадяни союзних із Польщею держав. Для більшості галицьких українців це означало цілковиту заборону на навчання в університеті, адже вони не були ні громадянами Польщі (відмовлялися приймати польське громадянство у надії на відновлення ЗУНР), ні солдатами польської армії (воювали переважно в лавах австрійської, а пізніше Української Галицької армій). Були закриті українські кафедри, які діяли у Львівському університеті до війни.
Це привело до активізації українських молодіжних середовищ та спонукали заявити про себе групу українських учених, пов’язаних із НТШ. В результаті наради, яка відбулася 19 серпня 1919 р. з участю докторів В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, Б. Барвінського і В. Гарасимчука, було ухвалено підтримати студентську молодь і заснувати у Львові українські університетські курси спільними зусиллями НТШ, Національного музею, Товариства наукових викладів ім. П. Могили, згодом Ставропігійського інституту. Однак польська влада, заборонила українським товариствам відкрити ці курси. Всупереч забороні такі осередки навчання почали виникати стихійно, особливо взимку 1920/21 н. р., у міру того як до Галичини поверталися з фронту, полону, таборів для інтернованих молоді люди з незакінченою вищою освітою або ж випускники гімназій, які хотіли продовжити навчання. Проте польська влада заборонила діяльність усіх українських університетських курсів. Відтак, українська спільнота Львова організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.
Рішення про створення у Львові на базі нелегальних курсів українського університету (з факультетами — філософським, правничим і медичним) ухвалене в липні 1921 р. на Крайовому студентському з’їзді. Тоді ж відбулося засідання викладачів університетських курсів, на якому обрано перший сенат УТУ, ректора і деканів. З’їзд, відображаючи настрої українського суспільства, ухвалив рішення застосувати «бойкот» (громадський осуд, який нерідко перетворювався на побиття) стосовно тих українців, які вступатимуть до Університету Яна Казимира та інших офіційних вищих навчальних закладів Польщі. Літо 1921 р. було використано для збору матеріяльних засобів, підготовки приміщень для УТУ Ці заходи координувала Університетська комісія на чолі з головою НТШ В. Щуратом (діяла як секція Українського горожанського комітету). У вересні 1921 р. всі рішення і практичні кроки щодо організації у Львові УТУ затвердила Українська міжпартійна рада — найвища тоді в Галичині українська політична установа. Хоча її голова В. Бачинський був противником утворення нелегального університету і мав погані стосунки зі В. Щуратом, для українських політичних сил це був один із небагатьох способів заявити про себе.
Функціонування університету
Запис студентів до Українського університету у Львові розпочався 15 вересня 1921 р. Початок діяльності навчального закладу збігся із новим загостренням українсько-польських відносин. Університет і його творці з числа українських учених стали заручниками радикальних сил з обох боків. Деяка частина української студентської молоді сприйняла нелегальний університет як осередок активної антипольської діяльності. У розпал організаційних заходів щодо створення УТУ 25 вересня 1921 р. С. Федак, один із лідерів української студентської молоді у Львові і бойовик УВО, вчинив замах на голову Польської держави Ю. Пілсудського та львівського воєводу К. Грабовського. Це дало привід польській поліції для арештів організаторів УТУ. Три місяці в ув’язненні провів перший ректор В. Щурат. Урочиста інавгурація Українського університету відбулася 23 жовтня 1921 р. у великій залі Народного дому. У зв’язку з ув’язненням ректора, вступну промову виголосив проректор М. Панчишин.
Структура, керівництво і навчальний процес в УТУ будувалися за зразком довоєнних австрійських університетів. Існувало три факультети: філософський, правничий і медичний. У 1921/22 н. р. четвертий факультет був технічний, який наступного року виокремився в нелегальну Українську політехнічну школу у Львові (з вересня 1923 р.— Українська висока технічна школа). Наприкінці 1922 р. в УТУ діяло 65 кафедр. В історії таємного університету було три ректори: літературознавець В. Щурат, лікар М. Панчишин і адвокат Є. Давидяк (математик М. Чайковський, обраний ректором після М. Панчишина, внаслідок протиріч відмовився від посади). Першими деканами факультетів стали: філософського — М. Кордуба (колишній професор гімназії в Чернівцях), правничого — В. Вергановський (колишній приват-доцент кафедри цивільного процесу Львівського університету), медичного — І. Куровець (член Українського лікарського товариства, державний секретар суспільного здоров’я у першому уряді ЗУНР). Канцелярія, яка під незмінним керівництвом Василя Мудрого — квестора (адміністратора) і секретаря УТУ, працювала в похідному режимі. У ній містилася тільки актуальна документація, всі інші матеріали були упаковані у валізи й зберігалися у схованках. Як архів для університету потаємно використовувалася бібліотека НТШ.
Керівництво УТУ самостійно не ухвалювало рішень. Поступово українські політики (особливо радикальне молодіжне крило) значно обмежили роль науково-викладацької спільноти у вирішенні університетських питань. У лютому 1923 р. була створена так звана Кураторія українських високих шкіл у Львові із завданням дбати про матеріальне забезпечення нелегальних університету й політехніки, працевлаштовувати випускників або створювати для них можливість продовжувати навчання за кордоном, а також забезпечувати політичну підтримку ідеї Українського університету. До складу Кураторії входили представники українських наукових, культурно-освітніх, господарських й економічних установ, політичних партій, ректори двох вищих навчальних закладів, представники університетського сенату та студентства. Її головою був В. Децикевич, колишній керівник галицького департаменту міністерства внутрішніх справ у Відні та віце-президент Галицького намісництва, згодом сенатор польського сейму від УНДО (в УТУ — викладач адміністративного права). Діяльність Кураторії мала суперечливий характер. З одного боку, вона забезпечила необхідну для нелегального університету підтримку, підкреслювала його зв’язок із потребами національного розвитку. Але з другого, зважаючи на представництво різних політичних сил, жодна з яких не мала власної концепції розв’язання університетського питання, Кураторія паралізувала всі заходи щодо легалізації університету.
Нагальною проблемою для керівництва УТУ був пошук засобів на його утримання. Матеріальним забезпеченням займалася Українська крайова студентська рада. Збір продуктових і фінансових ресурсів відбувався під час жнив, Різдвяних і Великодніх свят, спеціальних концертів, театралізованих вистав, вечорниць. Зібрані кошти призначалися на допомогу незаможним студентам, політв’язням, на потреби студентської їдальні, на адміністрацію нелегальних навчальних закладів, утримання лабораторій та оплату праці викладачів. Іншим важливим джерелом фінансової допомоги для Українського університету була американська діаспора.
УТУ об’єднав викладачів із різним досвідом і поглядами. Основу викладацького складу становило покоління українських вчених, 1870-1880-х рр. народження. Вони навчалися у Львівському, Віденському та інших європейських університетах, мали захищені докторати (переважно у Відні). Більшість з них напередодні війни працювала учителями гімназій і не мала, зважаючи на політичну перевагу в Галичині поляків, жодних шансів на університетську кар’єру. З відновленням Польської держави цю перспективу, як могло здаватися, втратили й ті учені (зокрема, В. Вергановський та І. Свєнціцький), які перед війною таки отримали викладацькі посади у Львівському університеті. Ще песимістичнішими, порівняно з гуманітаріями, були прогнози українських медиків. Доцент анатомії Львівського університету М. Панчишин прийняв участь у створенні в УТУ медичного факультету. Навчання на медичному факультеті тривало лише два роки, а подальші студії потрібно було продовжувати за кордоном. Ректором Таємного університету став тодішній голова НТШ Василь Щурат. Серед викладачів були й кілька вихідців з Наддніпрянщини, зокрема, колишній заступник міністра освіти в уряді УНР, художник П. Холодний (викладав хімію і фізику) та літературознавець Л. Білецький (викладав методологію української літератури), але інших контактів наддніпрянських учених з УТУ не було.
1920 року з ініціативи української інтелігенції та за підтримки Митрополита Андрея Шептицького при Львівському таємному університеті було організовано однорічні політехнічні курси. Тут відбувалися заняття політехнічної школи(таємний дім) Тут професори читали загальнотеоретичні предмети. На основі цих курсів було створено Українську високу політехнічну (таємну) школу. У вересні 1922 року був затверджений статут школи. Спочатку школа мала три відділи (факультети): загальний, машинний (машинобудівний) та лісовий (лісово-агрономічний). Незабаром було відкрито хімічний та мистецький відділи. Очолював українську високу політехнічну (таємну) школу ректор Віктор Лучків, колишній випускник офіційної Львівської політехніки.
Рівень викладання в університеті був досить високим, про що свідчить той факт, що дипломи, видані Таємним університетом, визнавались деякими іншими європейськими університетами.
У 1922–1923 академічному році в зимовому півріччі в Українському університеті у Львові навчалося 1014 студентів, з них 80 студенток. На філософському відділі було 324 студенти, правничому — 520, та медичному — 170 студентів.
На початок 1923/1924 навчального року на навчання в Український університет було записано студентів більше, ніж в попередній рік. Проте сенатом Львівського університету було прийнято рішення, що у ВНЗ можуть навчатися українці, які воювали в лавах Армії УНР, тому вже в середині навчального семестру понад сотня українських студентів перейшла до польського університету.
Внаслідок переслідування владою Українського університету кількість студентів в 1924/1925 навчальному році різко зменшилась.
На початку травня 1925 року у Львові розпочав роботу з’їзд, де були присутні 42 делегати. Серед них: К. Шевчук, О. Трильовський, В. Кучук, С. Леницький, О. Тарнавський, М. Ганкевич, М. Гнатишак. На ньому було прийнято рішення про припинення бойкоту польських навчальних закладів українськими студентами. Діяльність Українського університету, який проіснував понад три роки, була припинена.
Використані джерела
В.С. Виздрик «ДО ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТАЄМНОГО УНІВЕРСИТЕТУ У ЛЬВОВІ» — Л: Національний університет «Львівська політехніка», 2009.
Презентаційне видання «Національний університет «Львівська політехніка». Еліта держави» (ТОВ «Видавничий центр «Логос Україна», 2008). ISBN 978-966-1581-02-8
Музей історії Львівської політехніки. Нарис-путівник. /За науковою редакцією Анни Кос. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2005.
