Історія будівлі інституту
В історичному центрі древнього Львова у будинку № 1-3-5, що на вулиці Князя Романа, розташовуються навчальні та науково-дослідницькі підрозділи Національного університету «Львівська політехніка», що офіційно значаться як ХІХ та ХХ корпуси цього знаного в Україні та за її рубежами вишу. З липня 2011 року тут функціонує наймолодший, але вже достатньо відомий і популярний у Західному регіоні України Інститут права та психології.
Щось знакове і символічне є у тому, що новостворений правничий, психологічний та мас-медійний навчальний заклад має осідок у старовинній кам’яниці, яка за часів Австро-Угорської імперії споруджувалась для потреб судової та пенітенціарної інституцій держави.
Ця, наскільки велика, настільки й велична, ба й навіть помпезна, споруда неодмінно і постійно привертає увагу не тільки туристів та випадкових гостей Львова, але й навіть його перебірливих корінних мешканців, вихованих на класичних зразках європейського та українського архітектурних стилів і природно звиклих до казкового розмаїття будівельних смаколиків «королівського столичного міста».
Цікавими є історії цієї будівлі та місця її розташування.
Теперішня вулиця Князя Романа була у давнину частиною Галицького, або Волоського шляху, що йшов від Галицької брами на Галич і далі – на Буковину, Молдавію, Волощину. Перша письмова згадка про неї датується 1382 роком, а перша офіційна назва – Гончарська (за фахом ремісників, що тут жили і працювали) – з 1505 року.
З кінця ХУШ ст. назва змінюється на Галицьке передмістя відповідно до назви передмістя оточеного мурами Львова.
Від 1871 року вулиця уважається продовженням Галицької – вулиці середмістя – і їй офіційно присвоюють цю назву. На той час ці вулиці вже близько ста років були фактично об’єднані.
У 1885 році вулицю знову відокремлюють від Галицької і надають їй ім’я польського короля Стефана Баторія (1533-1586) на згадку про його політичну діяльність та урочистий в’їзд у Львів цією вулицею 5 квітня 1576 року і триденний відпочинок по дорозі до місця коронації.
З грудня 1940 року вулиця називалась іменем Якова Михайловича Свердлова (1885-1919) – голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Російської Радянської Республіки.
У серпні 1941 року їй повертають ім’я Стефана Баторія, у листопаді того ж року перейменовують на Вермахтштрассе, а у червні 1944 року утретє називають іменем Стефана Баторія.
Того ж 1944 року вулицю іменують на честь відомого радянського воєначальника Миколи Федоровича Ватутіна (1901-1944).
З 1992 року вулиця носить сучасну назву – ім. Князя Романа [Мстиславовича] (1152-1205) – Великого князя Київського (1204-1205), князя Новгородського (1168-1170), Володимир-Волинського (1170-1188), Галицького (1188, з 1199) – засновника Галицько-Волинського князівства, знаного також як Роман ІІ Великий.
Вулиця має довжину 400 метрів, брукована, непарна її частина засаджена деревами. У 1894 році тут було прокладено лінію електричного трамваю, яку розібрали 2003-го. Студентам мабуть цікаво знати, що у ХІХ – першій половині ХХ ст. на непарному боці вулиці працювало близько двох десятків книгарень. На початку непарного боку, там, де тепер невеликий скверик з фонтаном у ХУІ-ХУІІІ ст. стояв невеликий дерев’яний костел Воздвиження Чесного Хреста, який кілька разів горів під час воєнних дій. Востаннє – у 1769 р.
Завершується вулиця невеличким майданчиком на перехресті з вулицями І. Франка та О. Герцена. Тут, на колишньому цвинтарі при церкві Богоявлення Господнього, що з перебудовами простояла від 1386 до 1800 року, знайшли вічний спочинок козаки Б. Хмельницького, які загинули при штурмі Львова у 1648 році. У 1853 році на місці церкви закладено сквер, у якому на початку 1930-х років тодішня влада фактично на кістках влаштувала підземні туалети. Сьогодні у сквері стоїть закладний камінь із написом про те, що тут буде споруджено пам’ятник українським козакам.
Окрасою вулиці є будівля колишнього Палацу Правосуддя, а тепер корпуси Львівської політехніки. Вона має статус пам’ятки архітектури місцевого значення, як до слова, і будинки під номерами 2, 4, 5, 6, 9, 12-14, 24, 26, 32, 34.
За відомостями відомого дослідника Львівської архітектури І. Мельника ліве північне крило цієї будівлі виникло на місці колишнього флігеля палацу Більських-Коморовських (пл. Галицька, 10). У 1840 р. права офіцина палацу була продана графом Юзефом Коморовським на аукціоні. Тут розташувався цісарсько-королівський Карний суд.
Для його потреб спорудили новий будинок за проектом архітектора Юліана Захаревича з потужним центральним ризалітом у стилі класицизму з пілястрами та трикутним фронтоном. Цей будинок простояв до 1891 р., коли на його місці почали зводити нову величну споруду Крайового суду, яку ще називали палацом Правосуддя (Справедливості).
На місці правого крила палацу Правосуддя до 1889 р. стояли споруди монастиря Кармелітів Черевичкових (Обутих, бо були ще й Босі), заснованого тут на початку XVII ст. У 1784 р. у часи реформ цісаря Йосифа ІІ монастир був ліквідований.
Спочатку тут магістрат та підприємець Буше намагались створити шовкову фабрику, а коли цей проект зазнав невдачі, наприкінці XVIII ст. австрійська влада влаштувала у колишньому монастирі в’язницю для кримінальних злочинців. У тюрмі перебували також політичні в’язні. «Зігнилі підлоги, з-під яких проникали в камери клоачні випари та зграї щурів, вологість, що покривала стіни, нестача повітря, свіжої води та страви – такими були властивості цієї жахливої споруди, в якій стогнав цвіт нації, закований в кайдани», – писав про тюрму «Кармелітів» дослідник минувшини Львова Станіслав Шнюр-Пепловський.
З 12 червня 1877 до 5 березня 1878 р. тут у камері (казні) № 44 за соціалістичну діяльність відбував покарання Іван Франко, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді будинку (скульптор А. Галян, 1972 р.). Великий Каменяр так описав цей період свого життя:
«Кому світить сонце, я й сонця не знаю, Я сиджу в в’язниці і терплю неволю.
Моєму нещастю не буде вже краю. Плачу й нарікаю на нещасну долю».
Теперішній будинок споруджено у стилі неоренесансу за проектом Францішка Сковрона у 1891-1896 рр. Фасад будівлі, займає майже половину непарної сторони вулиці (близько 160 метрів), має три ризаліти. Між ними влаштовані два проїзди у внутрішній двір. Головний вхід оформлений порталом з півкруглим завершенням і картушем. Центральний ризаліт звершений скульптурною групою «Тріумф Правосуддя» авторства Леонарда Марконі. На бічному фасаді, з боку пл. Галицької, були встановлені жіночі скульптури «Правосуддя» та «Законодавство» (скульптори Л. Марконі та А. Попель), які не збереглися.
Довгі роки будівля була недоступною для огляду зсередини через закритий статус цього об’єкта. У 1939-1941 р. тут дислокувався штаб радянської 6-ї армії, а після війни – командування і штаб Львівського, згодом Прикарпатського військового округу. Від тих часів збереглися п’ятикутні зірки під карнизами. За переказами одна із найгарніших кімнат на другому поверсі (№ 205), - оздоблена деревом ти ліпниною, вишуканими шпалерами на стінах, розписами на стелі тощо (див. фото), - з 1951 по 1955 рр. використовувалась як робочий кабінет командувача округу Маршала Радянського Союзу Конєва І. С. (1897-1973). У 1969 р. будівля перейшла до Львівського політехнічного інституту і у ній розташувалися кафедра військової підготовки та спеціальне конструкторське бюро.
Частково збереглося оздоблення інтер’єрів, зокрема два леви у центральному вестибюлі авторства Антонія Попеля (відомого також як творця пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові). Поруч розташовувалось велике дзеркало у дерев’яній рамі кінця XIX ст., яке тепер перебуває на реставрації.
А у вестибюлі лівої чистини будинку, що попри менші розміри відзначається своєю вишуканістю та імпозантністю, на узвишші в обрамлені масивних напівкруглих кам’яних сходів з дугоподібними перилами стоїть, створена тим же А. Попелем у 1896 р., скульптура міфічної богині з оголеним мечем у руці (див. фото). Інколи її називають за грецькою міфологією Фемідою, інколи – за римською – Юстицією, що в обох випадках є уособленням правосуддя. Але враховуючи, що у скульптури відсутні такі обов’язкові атрибути богині правосуддя, як терези та пов’язка на очах, її швидше за усе слід уважати богинею справедливої відплати і покарання, а саме - Немезидою (дочкою Феміди), яка також може зображатись з нагайкою у руці. На жаль, ані скульптура, ані власне, вестибюль зі сходами та настінними розписами тепер не доступні для загального огляду, оскільки з технічних причин не використовуються за колишнім призначенням.
Цікаво, що невблаганний час, війни, революції, стихійні лиха, часті зміни державних влад та господарів будинку не вплинули аж надто сильно на його зовнішній вигляд та інтер’єри, гірше збереглись настінні розписи. Про це свідчить технічна документація кінця ХІХ століття та фотознімки 20-х років ХХ століття з фондів Державного архіву Львівської області (див. архівні фото).
